«Кар’єра Артуро Уї» та інші повоєнні прем’єри
Влітку одними з перших повоєнних прем’єр стали: у червні – лірична комедія «Безіменна зірка» у Театрі імені Лесі Українки (режисер Євген Лунченко), у липні – трагедія «Калігула» Альбера Камю (Іван Уривський) і сатирична драма «Авантюра Никодима Дизми» за мотивами роману Тадеуша Доленги-Мостовича «Кар’єра Никодима Дизми» (Дмитро Чирипюк) у Театрі імені Івана Франка, казка для сімейного перегляду «Цап-ка-цап» за мотивами української народної казки «Коза-Дереза» (Андрій Білоус) у Молодому театрі, у серпні – драма «Україна в огні» за кіноповістю Олександра Довженка (Євген Храмцов) у Театрі імені Лесі Українки.
Об этом сообщает Компромат
Восени відновили свою роботу та відкрили сезон й інші театри, які не могли цього зробити раніше. Попри складну осінь (вимкнення електрики, опалення, водопостачання, масові ракетні удари, блекаути), театри не припиняли своєї роботи: показували вистави, організовували концерти і творчі вечори (інколи при свічках), репетиції нових постановок. Усе це було б неможливим, якби не титанічні зусилля і захист воїнів ЗСУ. Тож, театри адаптувалися до нових умов роботи, демонструючи незламність і стійкість духу, усвідомлюючи свою місію – підтримати і підбадьорити українців, надати можливість годину-дві відпочити і перезавантажитися.
Під кінець року столичні афіші рясніли запрошеннями на свіжі прем’єри. До українських повоєнних текстів звернулися Театр юного глядача і Театр на Печерську: перший поставив драму «Люби-мене-не-покинь» за п’єсою Ольги Анненко (режисер Максим Михайліченко), другий – поетичну фантазію «Дар роду» за творами Анастасії Матешко (режисерки – Ольга Ларіна, Варвара Глуховська).
За кіносценарієм шведського кінорежисера Інгмара Бергмана «Осіння соната» у Молодому театрі Тарас Криворученко випустив меланхолію «Осінній блюз». Українську класику обрав Театр українського фольклору «Берегиня», поставивши «Енеїду» Івана Котляревського (режисер Тетяна Авраменко), а зарубіжну – Театр на Подолі, в афіші якого з’явився «Цар Едіп» Софокла (Давид Петросян). Прем’єру «Переклади» за ірландською драматургією Браяна Фріла випустив Кирило Кашліков у Театрі імені Лесі Українки.
Театр оперети під кінець року запросив на свою першу повоєнну прем’єру – музично-пластичну виставу «Бал» італійського режисера Маттео Сп’яцці. А у Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, який на своїй сцені дає можливість грати різним театральним колективам, Тарас Жирко презентував ліричну комедію «Старосвітські дідичі» за повістю Миколи Гоголя (в рамках проєкту «Духовна репарація», мета якого – відстояти і зберегти для України суперечливі або вкрадені у неї постаті).
Варто також згадати про поетичні проєкти, які стали дуже популярними від початку війни. Повоєнні вірші та проза, а також українська класика звучала (і продовжує звучати) з уст акторів як на музично-поетичних вечорах наживо, так і в запису на різних Ютуб-каналах. Найбільш резонансні відеопроєкти: «Поезія незламних» від Театру імені Івана Франка, «Тут немає байдужих» режисера Тимофія Бінюкова в партнерстві з НСТДУ (Національною спілкою театральних діячів України), «Війна 2022» від телепрограми «Сніданок 1+1». На тему війни активно рефлексували і українські драматурги. Восени Спілка театральних діячів ініціювала проєкт «Марафон сучасної драми», на якому українські театри на своїх сценах організовували читання сучасних п’єс, що були написані до війни (в рамках «Лабораторії сучасної драматургії») і після початку війни. Ці всі проєкти досі тривають.
Пінг-понг київськими театрами: чому важлива стратегія?
Війна і її наслідки, пошук національної самоідентичності, переосмислення життєвих цінностей, випробування сімейних стосунків у кризові періоди – ці теми стали головними у прем’єрах і подіях 2022 року. Поруч з ними користувалися особливою популярністю вистави (старі і нові) розважального жанру – комедії, сатири, музичні і танцювальні, які давали можливість відволіктися на деяких час від драматичних реалій сьогодення. Одним з головних досягнень 2022 року стало те, що нарешті усі столичні театри почали показувати вистави виключно українською мовою, змінили назви закладів, прибравши усі російські наративи, а також вилучили з репертуару постановки за творами російських авторів.
«Кар’єра Артуро Уї» Театру імені Івана Франка
Це перша вистава головного режисера Театру імені Івана Франка Дмитра Богомазова за час війни. До 24 лютого він планував поставити комедію «Тартюф» до 400-ліття від народження Мольєра, та повномасштабне вторгнення змінило його задуми. Тож він дістав з творчого портфеля маловідому п’єсу німецького драматурга Бертольда Брехта «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити». Режисер зізнається, що це не він її вибрав, а вона його: «Якщо не сталося б повномасштабної війни, цієї вистави теж не було б. Я взагалі думав, що ця п’єса давно забута, і що вона вже ніколи нікому не знадобиться. Вона написана про диктатора та про його шлях, а з’ясувалося, що з’явився інший диктатор, і його шлях — він майже такий самий. Вона стала актуальною поза нашим бажанням».
П’єсу Брехт написав 1941 року, перебуваючи у вимушеній еміграції в Штатах. У ній розповідається про гангстера Артуро Уї, що жив у Чикаго у 1930-х роках, про його жорсткий і кривавий шлях до влади, але читач впізнає в головному героєві одного з найбільших диктаторів ХХ століття Адольфа Гітлера, а в його поплічниках – інших політичних діячів Німеччини. Нині ця політична сатира є алюзією на нового фюрера і його спільників. Адже, як показує історія, дорога до влади у всіх була схожа: спочатку через обіцянки народу про захист і безпеку (від самих же себе), махінації, підтасовки з документами і новинами в ЗМІ, а потім — залякування, насилля і зачистки інакомислячих.
Режисер вирішив показати цю історію у жанрі кримінального чорно-білого фільму про гангстерів з елементами фарсу та естради. Кожна сцена, як і в автора, так і у виставі, поділена (і пронумерована) на епізоди, між якими Оповісник-конферансьє (грає Михайло Кукуюк) у живому музичному супроводі джаз-бенду емоційно коментує-оспівує усі події.
По центру сцени художник Петро Богомазов розмістив величезний корабель: ніс, на якому розміщені дві труби, що часом парують, палуба з дверцятами в трюм, машинне відділення з пічкою. Він одразу похилений на бік (до глядача), красномовно натякаючи на відому фразу про «рускій ваєнний карабль…», яка у фіналі таки з’явиться великими літерами на заднику. Час від часу штормить, з судна часто когось скидають (або самі скидаються) за борт, і лише ганстери, як корабельні щурі, вправно нишпорять усіма його закутками. Завдяки відеокамері на задник проєктуються крупним планом обличчя героїв, а також усі вбивства, які відбуваються поза сценою.
Вистава «Дівчинка з Хіросіми, яку лякає грім»: життя після ядерного вибуху
Артуро Уї (Віталій Ажнов) з худорлявого, миршавого, зляканого хлопчини-комарика (у більшому на три розміри костюмчику і великому недоладному капелюсі), який смикається і ходить на зігнутих в колінах ногах, поступово перетворюється на упевненого і ненажерливого упиря (у вишуканому класичному костюмі з яскраво-червоним галстуком), которому все мало і мало крові, нещадного навіть до друзів дитинства. Одна з найяскравіших сцен – його перетворення з бандита на політика, якому посприяли уроки відомого актора (Олександр Ярема): герой, одягнувши лавровий вінець і сівши на пусті ящики, починає махати руками і ногами (імітувати політ птаха), поступово нарощуючи швидкість. І Артуро таки вдасться згодом «злетіти» по кар’єрній драбині вгору.
Привертає увагу робота Олега Стальчука у ролі мера міста Старого Догсборо, який так легко купився на махінацію з подарунковими акціями і став заручником власної жадібності. Олександр Форманчук (Ернесто Рома), Акмал Гурезов (Емануеле Гірі) і Іван Залуський (Джузеппе Джівола) грають найближчих помічників Уї, жорстоких і хитрих бандитів. Їм відчайдушно до останнього протистоїть подружжя Далфіт – Ігнацій і Бетті, яке грають Остап Ступка і Оксана Жданова. Але і вони не витримують тиску нової влади.
Постановка Дмитра Богомазова стильна і динамічна. Хоч у ній дуже багато самоцитувань режисера (вибілені обличчя і підведені чорним очі акторів, похилені пандуси, музичні інструментальні вставки з незмінним конферансьє-співаком Михайлом Кукуюком, знеособлена обшарпана сіра купка людей, що є представниками народу та ін.).
Вистава закликає людей не бути заручниками дешевих подачок у вигляді капусти, моркви (як у виставі) чи гречки (як у нашому сьогоденні). Думати головою, а не шлунком при виборі керівників. Боротися за правду і свободу, не бути рабами і байдужими громадянами. Бо саме люди (їхні вчинки, принципи, цінності) можуть допустити або не допустити сходження тиранів до влади. Постановка звучить більше як попередження про можливу катастрофу, аніж реакція чи відповідь, як далі з нею справлятися.
***
У цілому, весь 2022 рік в театральній спільноті точаться дискусії на тему, що саме нині треба ставити в театрах, що показувати глядачам. Хтось каже, що найбільш затребувана комедія, як відпочинок і можливість відволіктися від воєнних буднів, інші – що це сучасна драматургія, яка найбільш точно рефлексує на сьогодення, деякі пропонують українську класику як засіб просвітництва та пропаганди української мови, літератури, культури.
Тож кожен театр, в більшій чи меншій мірі, намагається збалансувати свій репертуар і зробити його затребуваним для різної категорії глядачів. Незважаючи на постійні суперечки на тему, чи потрібна загалом нині театральна діяльність, чи варто на театр витрачати кошти, коли в країні точиться повномасштабна війна, практика показує, що так. Бо зали заповнені: люди відчувають потребу в сценічному видовищі. А на виїзні бригади, організовані при театрах, з нетерпінням чекають на фронті, в лікарнях, у волонтерських центрах для тимчасово переселених осіб.
Драма йде на війну
Источник: Инсайдер
