Я втік у майбутнє, мені там комфортніше: Валентин Васянович про Відблиск та новий фільм-комедію *
16 травня в український прокат виходить фільм "Відблиск" режисера Валентина Васяновича.
Стрічка була знята до повномасштабного вторгнення, а її сюжет розповідає про українського цивільного, а згодом — військового хірурга Сергія, який потрапляє в полон російської армії під час російсько-української війни на сході України. Перебуваючи в полоні, Сергій стає свідком страшних сцен приниження, знущання та катування українців від рук російських окупантів.
Завдяки обміну полоненими між Україною та Росією Сергій звільняється, повертається до свого колишнього цивільного життя та пробує знайти сенс життя через відбудування стосунків із колишньою дружиною та їхньою дочкою.
У вересні 2021 режисер фільму Валентин Васянович представив стрічку на Венеційському кінофестивалі, де "Відблиск" був номінований на премію "Золотий лев". Три року потому стрічка нарешті виходить у широкий український прокат.
У цьому інтерв’ю режисер "Відблиску" Валентин Васянович розповідає про вплив повномасштабного вторгнення на зображення війни у кіно, чому цього року в Каннах немає українських фільмів, а також ділиться новими подробицями про свій наступний проєкт.
У "Відблиску" головний герой був одним із в’язнів табору "Ізоляція". В інтерв’ю ви часто згадували, що глибоке враження на вас справила саме та інформація, яка почала з’являтися після 2014 року про тортури над українцями і те, що там відбувалося. Зараз, на момент 2024 року, українці, які раніше не були дотичні до війни, вже щонайменше бачили багато фото й відео, мають свій особистий досвід проживання війни. Чи зміниться сприйняття глядачами фільму, від того, яке було до 24 лютого?
Мені важко сказати, наскільки емоційно такі теми будуть сприйматися на тлі інформації про тортури, про застосування тортур вже під час повномасштабного вторгнення. Звісно, що це все дуже травматично і виглядає не по-людськи. Мені важко сказати, як до цього ставитися, тому що на момент створення фільму "Відблиск" я вивчав цю тему дуже глибоко, був всередині цієї теми і для мене було очевидно, що це одна з найстрашніших речей, яка в моїй голові взагалі не вкладалася. Зараз, на цьому етапі, ми стільки бачили вже подібного страшного матеріалу, документального, просто терабайти. Тому мені важко порівнювати ці два стани — до повномасштабного вторгнення і під час.
У фільмі також є сцена з головним героєм, де він робить “неоднозначний вчинок”. За вашими словами, ця сцена якраз про те, наскільки жахливі вчинки самі українці іноді роблять під час війни, і що цю сцену можна трактувати неоднозначно, бо не зрозуміло до кінця, що саме там відбулося. Зараз, на момент 2024 року, коли вже всі українці мають досвід війни, чи можна припустити, що українські глядачі більш емпатично та з більшим розумінням до героя будуть сприймати цю сцену?
Для мене ця сцена залишається неоднозначним фрагментом, тому що потрібно не втрачати надію. Головний меседж наступний: події фільму відбуваються на початку війни, вони досить контроверсійні та неоднозначні. Фактично, вчинок героя можна назвати злочином. На сьогодні моє ставлення до цієї дії не змінилося — навіть на тлі того жаху, що зараз відбувається.
У фільмі “Відблиск” є низка біблійних метафор. Як використання біблійних алегорій допомагає глядачам розуміти досвід війни, зображений у фільмі?
Будь-які метафоричні образи або зображення у своєму кіно я не генерую спеціально. Вони самі якимось чином з’являються, випливають, а я тільки констатую: ось це схоже на це, ось це — на це. Але немає такого, щоб я свідомо генерував це зображення.
Яке ваше особисте ставлення до Біблії та релігії?
Дуже спокійне, я атеїст. До художніх творів з релігійною тематикою я ставлюся як до художніх творів.
З моменту повномасштабного вторгнення в українській кіноспільноті були дискусії про те, як варто висвітлювати війну в ігровому кіно і чи варто це робити зараз взагалі. При цьому вже з’явився ряд фільмів, включно з ігровими, які зняті після 24 лютого і безпосередньо висвітлюють події повномасштабної війни. На вашу думку, як зараз краще висвітлювати війну в ігровому кіно, якщо воно показує події саме після 24 лютого?
Є така думка, що цього робити не варто, принаймні поки що, бо мусить пройти досить багато часу, щоб можна було відсторонитися емоційно від цих подій і відрефлексувати. З іншого боку, можливо, не варто бути таким категоричним, і особисто я давав би можливість знімати такі фільми людям з досвідом, людям, які вже зарекомендували себе саме у виробництві кіно. Якби вони хотіли знімати подібне кіно, то окей, можна було б подивитись, що з цього вийде, що це за історії і навіщо вони. А давати знімати та розробляти подібні сцени дебютантам або людям з телеіндустрії — ну, з цього нічого не вийде, це неправильно. Якщо дійсно вже відомі українські режисери захотіли б про це знімати, то це можна було б розглянути. Це було б не про реалізацію своїх амбіцій. Бо це тема настільки болюча, що дуже обережно треба до цього ставитися.
В останні роки документальне кіно вважають найкращим форматом для того, щоб висвітлювати війну в Україні. Ви самі маєте досвід роботи з документальним кіно. Не думали до нього повернутися?
Я намагався ще на початку щось робити, але річ у тім що для того, щоб бути документалістом, потрібно мати спеціальний характер та спеціальні вміння. Треба вміти дуже просто та швидко проникнути у світ людини і довго там втримуватись. Це моя проблема завжди була, тому я знімав фільми про своїх родичів, друзів, батьків. Тому, фактично, я профнепридатний для документального кіно, бо коли йдеться про чужу людину — мені важко подолати цей бар’єр і досить близько існувати з героєм. А в ігровому кіно ти можеш сам все контролювати, від тебе все залежить і ти не мусиш підлаштовуватись під когось.
Рік тому, коли вас запитали про новий ваш проєкт, який отримав грант від Netflix, ви трохи розповіли, про що буде ця історія. Тоді ви казали, що у фільмі не буде війни в прямому сенсі, тобто не буде вибухів чи полонів. Натомість дія буде відбуватися в Києві, а сам фільм розповідатиме про роз’єднані через війну сім’ї, дорослішання, старість та бажання бути корисним. А також загадали про те, що ваші друзі-кінематографісти стали частиною натхнення для фільму. На цьому етапі ви можете розповісти, чи трансформувався проєкт, чи додалися у нього якісь нові елементи?
Я не можу сказати, що це якась автобіографічна історія, але там є і мій досвід, досвід мого оточення, моїх друзів, колег, тобто така консолідація досвіду. Я можу зробити уточнення, щодо дії фільму — події будуть розгортатися знову в майбутньому. Я втік у майбутнє: мені там комфортніше, я там вільний, бо сьогодні забагато умов, проти яких не можу піти, щоб кіно виглядало правдиво, а от у майбутньому я можу робити що завгодно. Головною темою сценарію є історії про зруйновані війною сім’ї, які будуть продовжувати руйнуватися після закінчення війни. Тому дія відбувається у майбутньому, зі мною, з моїми друзями. Це буде комедія. Буде все сумно, але кіно виходить ніби веселе. На цьому етапі ми вже майже половину фільму відзняли.
До повномасштабного вторгнення ви казали що очікуєте що на "Відблиск" піде приблизно 10 тисяч українців, бо це авторське кіно. Зараз, враховуючи контекст повномасштабного вторгнення, на яку цифру ви розраховуєте?
Дивлячись на прокат фільмів моїх колег, які так само були нерозважальними, то я не розраховую на великий боксофіс. Люди не дуже зараз ходять в кіно, а на подібні фільми і раніше не дуже ходили. Я спокійно до цього ставлюся: якщо зберемо на прокаті мільйон гривень, то це буде цілком нормально.
Але ж після повномасштабного вторгнення українське сучасне кіно набуло більшої популярності в української публіки. Чи ви так не думаєте?
Є фільми більш успішні, є менш успішні. Якість не залежить від каси, але тренд такий, що досить мало людей ходить зараз в кінотеатри, і це не дивно.
Цього року на Каннському кінофестивалі немає українських фільмів. Тільки проєкт Сергія Лозниці, якого українська кіноспільнота не хоче асоціювати з собою. Існує версія, що одна з причин, чому українські фільми не потрапили у Канни, — те, що українці у минулі роки влаштовували акції протесту і це не сподобалося організаторам. При цьому за ці два роки українські кінематографісти випробували різні підходи: деякі відмовлялися брати участь на майданчиках, де є росіяни, деякі, навпаки, влаштовували акції протесту. Але результат такий — у Каннах Лозниця та Кіріл Серєбрєнніков. Тож як українська кіноспільнота має реагувати на це і як надалі має презентувати себе на фестивалях, щоб не втратити можливості голосу?
Я не можу погодитися з тим, що через те, що були протести та акції, український фільм не взяли на Каннський фестиваль. Тут питання: а які українські фільми туди подавалися? Між ким і ким вибирали? Можливо, ніхто не подавався або подавалися слабкі фільми.
Лозницю люблять і знають у Франції та в Каннах. Навіть якщо від України був би хороший якісний фільм, то все одно була б ця конкуренція. Але можливо, що просто не було гідних фільмів серед тих, що подавалися, а це сталося через те, що українське кіно не фінансувалося останні два роки. Протести та акції все ще варто влаштовувати і зупинятися не треба, але й не слід думати, що це якась змова чи Лозниця заважають українським режисерам потрапити на кінофестивалі класу "А".
У вашому фільмі "Атлантида" війна в Україні закінчується у 2025 році. На вашу думку, чи є ця частина фільму пророчою?
Ні, я вже відчуваю, що не вгадав, треба міняти титр. Взагалі за моїми "розрахунками" війна мусила закінчитися на початку 2024 року, тобто вже згоріли дедлайни. У титрі написано "2025 рік, один рік після закінчення війни", тобто зима 2024 року мала стати кінцем. Тому все, не вгадав, фільм не пророчий — треба щось нове знімати.
