Що призвело до поразки Нашої України?

Не зважаючи на тотальну свободу слова, про всенародно обраного президента демократичні ЗМІ нині чомусь говорять або добре, або нічого. Хоча цим вони роблять своєму обожнюваному лідеру медвежу послугу – в результаті він абсолютно неадекватно оцінює як ситуацію в державі, так і ставлення народу до його персони. А, можливо, все ж варто знати правду?

Як би не сумно було це визнавати, але правляча партія Народний Союз “Наша Україна” зазнала ніщивної поразки. І це не зважаючи на те, що лише за офіційними підрахунками “Наша Україна” посіла між учасниками виборчих перегонів третє місце за капіталовкладеннями у свою виборчу кампанію. За даними проекту “Суспільний моніторинг фінансування парламентських виборів 2006 року”, Наша Україна вклала у голоси виборців 24,8 млн. гривень (на першому місці Партія регіонів – 34,4 млн. грн., на другому – успішно пролетівший блок Литвина – 30,5 млн. грн.). Не будемо ретельно аналізувати прорахунки виборчої кампанії Нашої України (нехай це роблять ті, хто не відпрацював заплачені їм гроші), а зупинимося на очевидних речах, котрі завадили партії з почесним членом-президентом зайняти достойне місце у парламенті.

Тож Нашу Україну погубили:

1. Втрата відчуття реальності.

   Звісно, якщо кількасот тисяч людей впродовж місяця скандують твоє ім’я, дуже важко не втратити голову і не відчути себе Месією з усіма наступними наслідками для психіки й поведінки. Цей “комплекс Месії” поступово передався й усьому президентському оточенню, яке вперто не чуло, й не хотіло чути ті несміливі голоси, котрі намагалися донести до них інформацію про незадоволення людей в регіонах, про невідповідність оптимістичних звітів реальній ситуації на місцях. Масла у вогонь підливали закордонні тури, де першому демократичному президенту стоячи аплодували парламенти, рада Європи, зустрічали перші особи держав і навіть англійська королева. Тож не дивно, що у середовищі Нашої України утвердилася думка, що вони вже автоматично перемогли, бо вони ж такі демократичні й хороші!

2. Кумовство

   Розумні люди ніколи не беруть на роботу близьких родичів – адже з ними дуже важко з’ясовувати стосунки у випадку їхніх помилок чи банального ледарства, а якщо раптом доведеться родича звільнити, цей крок може призвести до наживання ворога в одній особі – в найліпшому випадку, й до масової внутрішньосімейної ворожнечі – в найгіршому. Тим не менше, президент родичами не погребував, що, врешті, й призвело до відставки “найкращого в Європі уряду”. Однак жодних висновків з цієї ситуації зроблено не було й у партійний список до Верховної ради все-одно були включені учасники корупційного скандалу. Та й скандал навколо поведінки президентського сина Андрія Ющенко, а головне – реакція на цей скандал з боку президента, популярності останньому, м’яко кажучи, не додали.

3. Видавання бажаного за дійсне.

   Помаранчеві листівки, котрі роздавали агітатори Нашої України під час виборів, справляли враження, що живемо ми практично при комунізмі. В найліпших кучмівських традиціях нам оптимістично повідомляли про мільйон створених робочих місць, про поліпшення рівня життя, про безкінечні зростання та підвищення. Звісно, якщо жити в заміських котеджах, їздити на “мерседесах”, харчуватися в “Егоїсті” й одягатися за кордоном здається, що життя чудове й приємне. Проте якщо б народний президент та його не менш народне оточення зважилися б на експеримент і спробували хоча б місяць пожити на середньомісячну українську зарплату, у них, мабуть, швидко б відбулася переоцінка цінностей. Аналогічно насолоджуватися колоритом українського села варто було не в Пирогово, а в справжньому українському селі, де люди все життя миються в баліях і опалюють хати дровами, живуть без газу, доріг та світських заходів. Тож не дивно, що яскравий дисонанс між реальною ситуацією та віртуальною реальністю, котру придумали для себе нашоукраїнці, лише дратував виборця й довавав балів їхнім опонентам.

4. Виборча стратегія: “Після виборів хоч потоп”.

   Не знаю хто формував політику передвиборчої кампанії Нашої України, але спрямування її на боротьбу з Тимошенко було стратегічним провалом. В той час, коли потрібно було цілий рік “ублажати” схід та південь, спрямувати всі сили саме в ці регіони, щоб вирвати у Януковича хоч якийсь відсоточок, нашоукраїнці били того, кого легше. Чого варта лише передвиборча заява Єханурова про те, що для нього немає різниці між Вітренко та Тимошенко, бо вони, бачте, обоє проти президента. По-перше, президент, навіть такий всенародно обраний, не долар, щоб всім подобатись. А, по-друге, можливо для Нашої України це буде великим одкровенням, але для більшості людей різниця між Тимошенко й Вітренко є, та ще й дуже істотна. В результаті відверта агресія проти “гнаної та вічно ображеної” бумерангом вразила їх самих. І тепер, коли ролі раптово змінилися, буде дуже цікаво дивитися як нашоукраїнцям доведеться позичати в Сірка очі й працювати з відчутно політично сильнішою, ніж до виборів, Тимошенко.

5. Нехтування законами.

   Звучить страшно і навіть якось “не патріотично”. Проте як інакше назвати активну участь у виборчій кампанії членів уряду, котрі не пішли у відпустки. Активно їздив по країні Єхануров, виступав на рекламних політичних акціях Павленко, та й сам Ющенко ніяк не міг визначитися ким він хоче бути більше – президентом України чи президентом Нашої України. Не зважаючи на запевнення про невтручання Ющенка у парламентські вибори, вся агітація Нашої України свідчила про протилежне – без цитат Ющенка, портретів Ющенка, інетерв’ю з Ющенком не обходилася жодна агітаційна газета чи листівка.

   Цікаво, що й зараз Ющенко продовжує не помічати українське законодавство. Для кожного, хто хоча б поверхово знайомий із ним, останні події, коли Ющенко позвав “на килим” усіх лідерів партій-переможців виборів, викликають подив. Візьму на себе сміливість нагадати президенту, що Конституція України поділяє українську владу на три незалежні одна від одної гілки – законодавчу, виконавчу і судову. Віктор Ющенко є головою ВИКОНАВЧОЇ влади в Україні, а Верхона Рада – ЗАКОНОДАВЧИЙ орган влади. Тому відверте втручання Ющенка не в свою справу – у формування парламентської коаліції інакше, як нехтування Конституцією – найголовнішим українським законом, не назвеш.

Тож нині Ющенку та його оточенню варто повернутися у реал і добре подумати, що робити далі, з ким йти і кому довіряти. Наступне серйозне випробовування владою випало Тимошенко, оточення якої не менш рясно вкриває свою лідерку приємними епітетами та порівняннями. Чи зможе вона встояти перед “комплексом Месії”, який останнім часом вразив українських політиків – покаже час. Висловлю крамольну думку, але їй також не завадить знати, що, врешті, народ вибирав не Юлії Тимошенко, а свої сподівання, пов’язані з її персоною. Бо, судячи з результатів виборів, вона залишилася єдиною надією позаторішнього Майдану.